ПОИСК

Пользовательский поиск

среда, 28 ноября 2012 г.

ЯК ПОВОДИТИСЯ НА НОВОСІЛЛІ




Як тільки ви переступили поріг і подали хліб, сіль та сільничку господарям, не роздягаючись і не роззуваючись, спішіть до квартири. Якщо вам ще доведеться відчиняти двері — не дуже їх смикайте. З двох причин.

Перша: у ванній кімнаті хтось може сидіти...

Друга: чого доброго, ще відірвете ручку.

Одне слово, вам може стати, як ваша дружина каже «ой, як незручно».

Щоб не було отого «ой, як незручно», ви, легенько по­торсавши за одні двері, потім за інші, питаєте:

    Тут у вас що?

    Туалетна.

    А тут?

    Ванна

    О-о! Так у вас ці штуки окремо?

    А у вас що, разом?

    Та й у нас окремо. — Ви відчиняєте навстіж двері й продовжуєте, звертаючись до господаря: —І це ще ти незадоволений? Ти подивися, яка тут розкіш! Які кольори! Раковина голуба. Ручка кулькою. Світло-зелена. Не те що в мене. Весь час за мотузок смикаєш, обривається. Уже дротами скрутив. А тут як у кабіні суперавтомобіля. Тіль­ки сиди та педаль натискуй. Чого тепер тільки не понави­гадують?!

Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете коротеньке «Добридень!» незнайомим, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї родини, й ідете,до кухні, хоч вас туди ніхто й не запрошував.

    Яка кухня! — вигукуєте ви, і в цей час вам назустріч виходить сивоголова жінка.

    Це моя мама,— каже товаришева дружина. — А це мій тато зі своєю сестрою,— заводить вона вас до вітальні. — А це її діти: син і донька.

    Дуже приємно,— посміхаєтесь ви. — Я вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна! А квартира! Мало сказати, яка квартира! Божественна квартира! Скільки простору! — вигукуєте ви, переходячи з однієї кімнати до іншої. — Який краєвид,— на­ближаєтесь до вікна. — Де сучасні Куїнджі й Рєпіни? Шишкіни і Васильківські?!

    Правда, вам подобається? — запитує вас господарка.

    Ви ще питаєте? Невже ви сумніваєтеся в моїх сло­вах?

     Ну що ви! Хіба ж я сумніваюся? Я тільки хочу, щоб ці слова ви сказали Вадикові.

—- Я ці слова можу повторити навіть голові міськра­ди,— войовниче заявляєте ви.

     Скажіть Вадикові. Він уже мене загриз. Тільки й чую: «Для чого ти тут квартиру взяла?» Скажіть йому. Ду­же прошу вас. Ви ж товариші,— тягне вас господарка назад, у коридор, туди, де Вадим забиває останнього цвяха для вішалки просто в стіну.

    Вадику, ти чуєш? — звертається вона до чоловіка, тримаючись за ваш рукав.

    Чую, чую,— скептично бухкає він по головці. — Ту­пий, погано залазить, та ще й гнеться,— каже він, поверта­ючись до вас, і витирає з чола піт.—Так, кажеш, квартира непогана?

   Просто божественна! На перший погляд така, як на» ша. Але це тільки на перший погляд», Цікаво, а чим же вони неоднакові?— питає у вас го­сподар.

   Ти ще питаєш!? Ніби не бачиш сам.

   І все ж, наприклад? — наполягає він.

   Ось ця фрамуга..

   Це я сам зробив.

Не розгублюйтесь і не червонійте, кажіть:

   Паркет... чудовий. Щілин зовсім не видно. Та й не в усіх місцях жолобиться...

   Ясно. А ще що?

   Ну, стеля... Без тріщин... Не осипається.

   Так це ж нова квартира! Розумієш, нова! А ти хочеш., щоб уже були тріщини?..

   Ти хочеш! Ти хочеш! — сердитесь ви. — Он коли Фартушняк одержав, ти бачив, що в нього робилося? Штука­турка на другий день повідлітала. Ніби ти не знаєш, як у нас часом будинки здають?!

   Це правда,— підтримує Вадим.

   А який у нас краєвид? — натякає вам Вадимова дру­жина.

   Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто чу­довий! — розмахуєте ви руками і збиваєте комусь із ново­прибулих картуза. — Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі й Пікассо?

Вадим перестає цокати по головці цвяха і спопеляє вас своїм поглядом.

   Ну, звичайно,— кажете ви. — Перед вікнами не сади Семіраміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги...

   Так, так,— підтримує вас господарка. — Я ж йому те саме кажу.

   За вікнами,— продовжуєте ви,— стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця...

   Поїзд,— перебиває вас Рая,— тут раз на рік ходить. Сусіди розповідали...

А якщо навіть щодня? Щогодини? — повертаєтесь ви до неї, помітивши голубий димок паровоза, що грізно почи­нає клубочитися за двома ще не зовсім обгорілими соснами. — Так це ж зручно. Ви завжди можете перші купити квитки на поїзд. Куди треба поїхати. А потім, ви не пові­рите мені, але моє дитинство минуло на маленькій залізнич­ній станції. Для мене маневри составів, паровозні гудки — симфонії мого дитинства. А особливо ось це... Ну, коли па­ровоз із розгону, із усієї сили б'є вагоном по вагонах і... як ланцюгова реакція... вагони один об одного тільки трах- трах-трах-та-тах. Ідилія! Наче перший травневий грім... У цю мить машиніст, ніби почувши ваші слова, натискує на відомий тільки йому якийсь важіль, і клуби водянистої пари б'ють у самісінький під'їзд, а ще за мить машиніст дає такий гудок, що навіть вам, ідеалістові, починає у вухах закладати.

   Оце чула? — питає хазяїн у хазяйки.

   Ну що ж тут такого? — відповідає хазяйка хазяїнові. — Це ж тимчасово.

   Нема нічого постійнішого, як тимчасове,— цитує чи­їсь невідомі вам слова господар.

   Ти забув, як нам жилося на квартирах?

   Ну, гаразд,— погоджується господар. — Якщо не спо­добається...

    Як це не сподобається?! — перебиваєте ви. — Ні, це вже занадто! Ти зовсім запанів... Ліс же поруч, до електрич­ки сто метрів, під вікнами вузькоколійка,майже через двір центральну автостраду прокладено, за десять кроків аеро­дром. Літаки реактивні. Це ж для дитини — одна втіха. А сосни!

   Що сосни? Ти подивися на ті сосни!

   А що на них дивитися?! Сосни як сосни. Може, не такі, як у тайзі. Але теж вічнозелені. Дають кисень, затри­мують пилюку, милують око...

   Оці милують око? Це ж віники понатикані в землю не тим кінцем. Поруч же суперфосфатний завод, ТЕЦ...

   Може, це такий вид. Вид жовтих сосен. Ти що, бота­нік?! Ти знаєш, скільки видів і підвидів має сосна? Понад три тисячі.

   Ти краще сідай за стіл,— каже Вадим Петрович. — Теж мені агітатор...

   Вадику, ти не бери так близько до серця,— мовить Рая. — Я тобі кажу: поживемо трохи, подивимося. Не спо­добається, ось з Петром Семеновичем,— киває вона на вас,— поміняємось. Йому ж квартира наша подобається.

Якщо ви вже сіли за стіл і набили чимось смачним рот, після цих слів, будь ласка, нічого не вигукуйте. Так можна, чого доброго, й удавитися. Це перша причина. Друга — за­мість вас може вигукнути ваша дружина, яка досі мовчала, як ви їй і наказували.

   Що? — підніметься вона з-за столу. — Щоб я міня­лася ось на цю квартиру? Та я швидше повішуся на тих копчених соснах, ніж перейду сюди!

За столом запановує незручна мовчанка. Ви, як правило, цього не витримуєте і вискакуєте на свіже повітря.

    А все через тебе,— несподівано каже вам дру­жина. Через мене? — вже вкотре дивуєтесь ви. — Хіба ж не ти сказала: «Я швидше повішусь, ніж...»

    А через кого? Хто казав: «Божественна квартира! Бо­жественний краєвид! Де Куїнджі й Васильківські?» Допатякався?

Ви мовчите. Вам до цього не звикати. Всі лиха, які трап­ляються у вашому житті,— все через вас. Ви хапаєтеся за власну голову й мовчите. А що ж вам залишається робити? Не вішатися, як дружина радить?!

Комментариев нет:

Отправить комментарий