Як тільки ви переступили поріг і
подали хліб, сіль та сільничку господарям, не роздягаючись і не роззуваючись,
спішіть до квартири. Якщо вам ще доведеться відчиняти двері — не дуже їх
смикайте. З двох причин.
Перша: у ванній кімнаті хтось може сидіти...
Друга: чого доброго, ще відірвете ручку.
Одне слово, вам може стати, як ваша
дружина каже «ой, як незручно».
Щоб не було отого «ой, як незручно»,
ви, легенько поторсавши за одні двері, потім за інші, питаєте:
— Тут у вас що?
— Туалетна.
— А тут?
— Ванна
— О-о! Так у вас ці штуки окремо?
— А у вас що, разом?
— Та й у нас окремо. — Ви відчиняєте
навстіж двері й продовжуєте, звертаючись до господаря: —І це ще ти незадоволений?
Ти подивися, яка тут розкіш! Які кольори! Раковина голуба. Ручка кулькою.
Світло-зелена. Не те що в мене. Весь час за мотузок смикаєш, обривається. Уже
дротами скрутив. А тут як у кабіні суперавтомобіля. Тільки сиди та педаль
натискуй. Чого тепер тільки не понавигадують?!
Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете коротеньке
«Добридень!» незнайомим, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї
родини, й ідете,до кухні, хоч вас туди ніхто й не запрошував.
— Яка кухня! — вигукуєте ви, і в цей
час вам назустріч виходить сивоголова жінка.
— Це моя мама,— каже товаришева дружина.
— А це мій тато зі своєю сестрою,— заводить вона вас до вітальні. — А це її
діти: син і донька.
— Дуже приємно,— посміхаєтесь ви. — Я
вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна!
А квартира! Мало сказати, яка квартира! Божественна квартира! Скільки простору!
— вигукуєте ви, переходячи з однієї кімнати до іншої. — Який краєвид,— наближаєтесь
до вікна. — Де сучасні Куїнджі й Рєпіни? Шишкіни і Васильківські?!
— Правда, вам подобається? — запитує
вас господарка.
— Ви ще питаєте? Невже ви сумніваєтеся
в моїх словах?
— Ну що ви! Хіба ж я сумніваюся? Я
тільки хочу, щоб ці слова ви сказали Вадикові.
—- Я ці слова можу повторити навіть голові міськради,—
войовниче заявляєте ви.
— Скажіть Вадикові. Він уже мене
загриз. Тільки й чую: «Для чого ти тут квартиру взяла?» Скажіть йому. Дуже
прошу вас. Ви ж товариші,— тягне вас господарка назад, у коридор, туди, де
Вадим забиває останнього цвяха для вішалки просто в стіну.
— Вадику, ти чуєш? — звертається вона
до чоловіка, тримаючись за ваш рукав.
— Чую, чую,— скептично бухкає він по головці.
— Тупий, погано залазить, та ще й гнеться,— каже він, повертаючись до вас, і
витирає з чола піт.—Так, кажеш, квартира непогана?
—
Просто
божественна! На перший погляд така, як на» ша. Але це тільки на перший погляд», Цікаво, а чим же вони неоднакові?— питає у вас господар.
—
Ти ще питаєш!? Ніби не бачиш сам.
—
І все ж, наприклад? — наполягає він.
—
Ось ця фрамуга..
—
Це я сам зробив.
Не
розгублюйтесь і не червонійте, кажіть:
—
Паркет... чудовий. Щілин зовсім не видно. Та й не в
усіх місцях жолобиться...
—
Ясно. А ще що?
—
Ну, стеля... Без тріщин... Не осипається.
—
Так це ж нова квартира! Розумієш, нова! А ти хочеш., щоб
уже були тріщини?..
—
Ти хочеш! Ти хочеш! — сердитесь ви. — Он коли Фартушняк
одержав, ти бачив, що в нього робилося? Штукатурка на другий день повідлітала.
Ніби ти не знаєш, як у нас часом будинки здають?!
—
Це правда,— підтримує Вадим.
—
А який у нас краєвид? — натякає вам Вадимова дружина.
—
Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто чудовий!
— розмахуєте ви руками і збиваєте комусь із новоприбулих картуза. — Пробачте,
але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі й Пікассо?
Вадим перестає
цокати по головці цвяха і спопеляє вас своїм поглядом.
—
Ну, звичайно,— кажете ви. — Перед вікнами не сади
Семіраміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги...
—
Так, так,— підтримує вас господарка. — Я ж йому те
саме кажу.
—
За вікнами,— продовжуєте ви,— стільки простору. Степ!
Під самими вікнами залізниця...
—
Поїзд,— перебиває вас Рая,— тут раз на рік ходить.
Сусіди розповідали...
А якщо навіть щодня? Щогодини? — повертаєтесь ви до
неї, помітивши голубий димок паровоза, що грізно починає клубочитися за двома
ще не зовсім обгорілими соснами. — Так це ж зручно. Ви завжди можете перші
купити квитки на поїзд. Куди треба поїхати. А потім, ви не повірите мені, але
моє дитинство минуло на маленькій залізничній станції. Для мене маневри
составів, паровозні гудки — симфонії мого дитинства. А особливо ось це... Ну,
коли паровоз із розгону, із усієї сили б'є вагоном по вагонах і... як
ланцюгова реакція... вагони один об одного тільки трах- трах-трах-та-тах.
Ідилія! Наче перший травневий грім... У цю мить машиніст, ніби почувши ваші
слова, натискує на відомий тільки йому якийсь важіль, і клуби водянистої пари
б'ють у самісінький під'їзд, а ще за мить машиніст дає такий гудок, що навіть
вам, ідеалістові, починає у вухах закладати.
—
Оце чула? — питає хазяїн у хазяйки.
—
Ну що ж тут такого? — відповідає хазяйка хазяїнові. —
Це ж тимчасово.
—
Нема нічого постійнішого, як тимчасове,— цитує чиїсь
невідомі вам слова господар.
—
Ти забув, як нам жилося на квартирах?
—
Ну, гаразд,— погоджується господар. — Якщо не сподобається...
—
Як це не сподобається?! — перебиваєте ви. — Ні, це вже
занадто! Ти зовсім запанів... Ліс же поруч, до електрички сто метрів, під
вікнами вузькоколійка,майже через двір центральну автостраду прокладено, за
десять кроків аеродром. Літаки реактивні. Це ж для дитини — одна втіха. А
сосни!
—
Що сосни? Ти подивися на ті сосни!
—
А що на них дивитися?! Сосни як сосни. Може, не такі,
як у тайзі. Але теж вічнозелені. Дають кисень, затримують пилюку, милують
око...
—
Оці милують око? Це ж віники понатикані в землю не тим
кінцем. Поруч же суперфосфатний завод, ТЕЦ...
—
Може, це такий вид. Вид жовтих сосен. Ти що, ботанік?!
Ти знаєш, скільки видів і підвидів має сосна? Понад три тисячі.
—
Ти краще сідай за стіл,— каже Вадим Петрович. — Теж
мені агітатор...
—
Вадику, ти не бери так близько до серця,— мовить Рая.
— Я тобі кажу: поживемо трохи, подивимося. Не сподобається, ось з Петром
Семеновичем,— киває вона на вас,— поміняємось. Йому ж квартира наша подобається.
Якщо ви вже
сіли за стіл і набили чимось смачним рот, після цих слів, будь ласка, нічого не
вигукуйте. Так можна, чого доброго, й удавитися. Це перша причина. Друга — замість
вас може вигукнути ваша дружина, яка досі мовчала, як ви їй і наказували.
—
Що? — підніметься вона з-за столу. — Щоб я мінялася
ось на цю квартиру? Та я швидше повішуся на тих копчених соснах, ніж перейду
сюди!
За столом
запановує незручна мовчанка. Ви, як правило, цього не витримуєте і вискакуєте
на свіже повітря.
— А все через тебе,— несподівано каже вам дружина. Через мене? — вже вкотре дивуєтесь ви.
— Хіба ж не ти сказала: «Я швидше повішусь, ніж...»
— А через кого? Хто казав:
«Божественна квартира! Божественний краєвид! Де Куїнджі й Васильківські?» Допатякався?
Ви мовчите.
Вам до цього не звикати. Всі лиха, які трапляються у вашому житті,— все через
вас. Ви хапаєтеся за власну голову й мовчите. А що ж вам залишається робити? Не
вішатися, як дружина радить?!
Комментариев нет:
Отправить комментарий