ЯК ПИСАТИ МЕМУАРИ

Мемуари писати дуже важко. Навіть важче, ніж одному акторові видавництва написати всі анотації до тематичні плану. Чому ж так важко писати мемуари? По-перше, мемуари, як правило, пишуться після того, як той чи "ті, про кого ви збираєтесь писати, неодмінно померли, а ви маєте дізнатися чи визнали їх після смерті за видатних ввели до УРЕ. так, то вважайте, що один шанс із десяти на вашому По-друге, повинні померти всі ваші ровесники, або, як ще їх називають, сучасники поета (полководця, художника,композитора тощо). Інакше, чого доброго, сучасники почнуть звинувачувати вас у недостовірності чи перекручуванні викладених вами фактів. По-третє, треба вмудритися прожити свій вік так, щоб пережити навіть геніїв. А це, судячи з кількості мемуарних книг, вдається не кожному. Тепер ви зрозуміли, чому так мало в нас мемуарної літератури й чому так важко писати Хто ж пише мемуари? Мемуари пишуть різні люди: політики, полководці, видатні діячі культури, актори, композитори, художники гумористи, але можете й ви. Як же пишуться мемуари? Ну, перш за все, маючи відповідні для мемуаристики роки, вам необхідно мати ще й папір хоча б харківську авторучку «Золоте перо». Бо, як відомо, мемуари, на відміну від гетьманських універсалів, пишуться не на пергаменті не гусячим пером. З чого ж починати мемуари? Безперечно, з опису першої (цілком випадкової) зустрічі з поетом, скажімо, С. , 4и з гумористом, скажімо В. Але ні в якому разі не з того, що ви вже при житті поета записували його жарти в ресторані «Еней». Пишіть, що вперше ви з ним зустрічалися в більярдній. Якщо це літератор, то, звичайно,-в Будинку літераторів, якщо художник, то в Будинку художників, якщо композитор, то у видавництві «Музична Україна». Для кого пишуться мемуари? Звичайно, було б наївно думати, що всі сили кинуто лише для того, щоб віддати данину поету С. чи гумористу В. Мемуари переважно пишуться для самого себе, а якщо з ними уважніше познайомитися, то, як закон, про себе. Як описувати головного героя? Дуже просто. Чим простіше, тим краще. Приблизно отак: «Ніколи не міг подумати, що цей, на перший погляд, невеличкий на зріст чоловічок поет С. Я його уявляв кремезним, широкоплечим велетнем. . . » Або: «Дотепи з нього так сипались. Я дивився на нього й боявся, що він ось-ось захлинеться. Але ні. Дотепи били з нього, як б'ють струмені фонтана в центральному скверику біля університету імені Т. Г. Шевченка». Як ви познайомилися з головним героєм? Цього ви точно не повинні пригадувати. Пишіть краще отак: «Уже нині й не пригадую, де ми з ним уперше познайомились. Чи-це трапилось у фешенебельно-провінційному готелі «Жорж», чи в одеських катакомбах, де ми були на екскурсії. Пам’ятаю одне: він мене впізнав одразу. Ніколи не думав, що він отак просто, як звичайний смертний, підійде до мене, покладе свою руку на моє плече й скаже: «Так оце ви такий, Юро!» Це якщо вас, автора мемуарів, звуть Юрою. А якщо вас звуть Степаном, то це звучатиме трохи інакше: «Так оце ви такий, Стьопо! Ніколи не думав,— оглядаючи мене з ніг до голови, сказав він,— що ви пишете. Гарно пишете. Читав. Читав. Так тримати». Що писати далі? Далі потрібно зробити невеличкий екскурс у поетове дитинство. Бо поет, як відомо, ще з колиски мріяв стати моряком. «Якось він утік із дому в Одесу й незабаром влаштувався на теплоході «Іван Франко» (нині «Леся Українка») звичайним юнгою. Уже пізніше, десь через рік, під час нашої другої зустрічі, він про це розповідав мені особисто, й тоді я уявив собі,— пишете ви,— обірваного хлопчика-селюка, який без шматка хліба в кишені бреде таврійськими степами у великий загадковий світ Одесу». Чи відіграли ви якусь роль у житті героя? Безперечно. Саме завдяки вам з'явилась на світ його геніальна поема. . . Але давайте все по порядку. Ви ж, звичайно, добре пам’ятаєте, як у скрутний для поета час йому захотілося назавжди кинути перо влаштуватись працювати на таксі. Та ви (ніхто інший, а саме ви) не дозволили йому так вчинити. Вчасно підтримали його, навіть підказали сюжет для його безсмертної поеми «Весна не жде». Щоправда, дружина поета в своїх спогадах чомусь запевняє, що згаданий твір з'явився на світ завдяки їй, а не вам. Але чи варто на це звертати увагу? Хіба ми не знаємо жінок? Вони глибоко переконані, що все створено в ім'я їх або завдяки їм. Чи варто писати про його творчість? Обов'язково. Почніть приблизно так: «Пам'ятаю, він щось писав. Що саме я вже не пригадую, але знаю, що писав. Саме тоді почав уже писати я. На той час у мене було чи то три, чи то п'ять романів. Якось сиджу, коли чую, хтось стукає в шибку. Я до вікна. Дивлюсь він. «Що,питаю,— тебе принесло в таку пізню ніч?» «Гумореску,— відповідає,— написав. Ту саму, до якої ти мені підказав сюжет. Хочеш послухати?» Я його вислухав, зробив кілька слушних зауважень, гумореска після цього стала дуже популярною. Нею буквально зачитувались усі: від студентів-заочників до футбо-лістів-любителів. Ця гумореска мені добре запам'яталася. Забув, щоправда, назву, але добре пригадую, що читали на всіх вечорах, де читався уривок із моєї повісті «Життя під сонцем?». Як викласти розділ про дивацтва гумориста? Як відомо, всі великі люди диваки. Гуморист В. не був винятком. «Гуморист, треба, сказати, він був досить цікавий. Талант щедрий. Особливо любили його друзі. Пригадую, з першого свого гонорару він одному із нас позичив 10 карбованців, другому 20, третьому ЗО, четвертому 40, п'ятому карбованець тридцять дві, шостому. . . Ні, шоста була вона поетеса Леся К. . . Лесю він посадив на таксі, а гроші дав не їй, а таксисту. То були останні 5 карбованців, гуморист В. попросив водія авто, щоб той відвіз Лесю додому. А сам позичив у мене до наступного гонорару три копійки пішов пішки. Бо трамваї вже не ходили. Отаким веселим 1 живим вкарбувався він у моїй пам'яті. До речі, тих трьох копійок він мені й досі не віддав».