ЯК ЗАТРИМАТИ ГРАБІЖНИКА

Нема нічого простішого, як провернути цю операцію. Особливо коли той грабіжник забрався до квартири тоді, коли ви дома. Правда, це рідко трапляється, бо число гра­біжників так різко зменшилося, що коли ви телефонуєте до міліції, вам часто кажуть:

— Цього не може бути! Серед білого дня? У вас у квар­тирі? А-а, ви його затримали?! Все зрозуміло. Так чого ви ото дзвоните? Ведіть його до найближчого відділення. Мо­жете привести й до нас. Цікаво, що він у вас узяв?

—    Нічого,— кажете ви.

—    Та який же він грабіжник? А-а, не встиг. Усе одно приведіть.

Як бачите, до грабіжників зацікавлення виявляє навіть міліція. Бо, що не кажіть, у наш славний час грабіжники й справді такі ж рідкісні істоти, як мамонти чи динозаври.

І все-таки як же їх затримувати, коли вони вам потрап­ляють до рук? Для цього перш за все грабіжника треба під­стерегти й аж тоді вже затримувати. Якщо ви сидите дома й хтось раптом вам у шпарку дверей встромляє ключа, не зчиняйте одразу галасу, не бийте вікон, не вискакуйте на балкон і не кричіть: «Караул, рятуйте!»

По-перше, грабіжник, почувши, що ви так репетуєте, може несподівано хряснути дверима, і ви його не тільки не затримаєте, але навіть не побачите. По-друге, може до вас підійти ззаду, взяти за плечі й сказати:

—    Петю, це я. Чого ти так злякався?!

—    Це ти, жінко?! А я думав...— вимовляєте ви, згадав­ши, що це й справді могла бути ваша дружина.

Отже, домовилися: по-перше, ніколи не кричіть. По-дру­ге, ніколи не думайте про грабіжників передчасно (у страху очі по яблуку). По-третє, купіть рушницю і чекайте. Як тільки почуєте, що хтось устромив ключ у ваш замок, зве­діть негайно курок і займіть відповідну позицію: сховайтесь за холодильником, за диваном, за добре оббитим кріслом або забарикадуйтесь тумбочками з-під телевізора й білизни і чекайте.

Як тільки крадій зайде до коридору, негайно висувай­тесь і спочатку покажіть йому рушницю, а тоді вже себе, але наполовину. Після цього накажіть йому ввімкнути у коридорі світло (щоб вам краще видно було), а тоді не­хай добре за собою зачинить двері. Наказувати маєте таким тоном, щоб він у ньому відчув металеві струни й помітив інші ознаки твердого металу, типу нержавіючої сталі, штуч­ного алмазу тощо, але ні в якому разі — тремтіння у го­лосі чи заїкання.

—    Тепер, хлопче, повернися до мене спиною, а пикою (з грабіжниками можна не церемонитися) до стіни й під­німи вище руки... Ще вище... А то ноги поперебиваю.

—   Та ви що?! — несподівано заявляє непроханий гість. — Киньте рушницю. Вислухайте мене...

—    Ану, припини розмови! Ти мені баки не забивай. Не оглядайся. Ще одне слово, й голова — решето. Я вас знаю, субчиків...

Після цього рушницю берете в ліву руку, до правої те­лефон і набираєте номер.

—    Алло! Міліція?!

—    Та послухайте спочатку мене! — перебиває вас грабіжник. — Киньте трубку й опустіть рушницю.

—    Я уже стріляю,— кажете ви і чуєте в трубці:

—    А куди це ви там стріляєте?

—    Міліція?

—    Так, міліція.

—    Я затримав грабіжника...

—    Та послухайте,— благає вас грабіжник.

—    Мовчати! — кричите ви в трубку й водночас до гра­біжника.

—    Що у вас там трапилося? — сердяться по той бік трубки.

—   Негайно виїжджайте. Затримав злодія. У квартирі 12, будинок 36.

—    А як ви там опинилися?

—    Я ж господар квартири.

—    А-а! — кажуть у міліції. — Ну, гаразд, їдемо.

Не кричіть і не кидайте ні трубки, ні рушниці й не ви­скакуйте на балкон. Є інші методи. Перший: примусити зло­дія відчинити двері й зачинити їх з протилежного боку. Другий: удати, що ви збираєтесь його обшукати, підійти майже впритул до нього, а тоді ривком відчинити двері й вискочити з криком «караул» на вулицю. Третій: продовжу­вати розмову з уявним міліціонером:

—    Слухайте, товаришу міліціонер, а якщо я його при­стрелю на місці, мені за це нічого не буде?.. Нічого. Так чого я з ним буду собі морочити голову. Ясно. Я вас зрозумів. Він уліз до моєї квартири... Нападав, я оборонявся. Є така стат­тя. Ага-а! Значить, можна. В Кримінальному кодексі. Яка? Яка стаття? Ага-а, частина друга. Чудово... Але послухайте, він плаче. Хто він? Бандит плаче. Не вірити жодному сло­ву... й сльозам. Гаразд, я так і зроблю. Куди ви радите ці­литися? Не в голову? Чому? А, в спину! Зрозумів. Менше шансів промахнутися...

—    Та відведіть рушницю...

У цей час у коридорі лунає дзвінок. Ви полегшено зітха­єте. Хтось знову встромляє ключа в шпарку.

—    Дружина,радісно й полегшено шепочуть ваші уста.

Нарешті вона входить. Ви спочатку їй назустріч висо­вуєте своє бліде обличчя, намагаєтесь щось сказати, але у вас нічого не виходить.

—    Що це за барикади? — вносить вона розрядку, спо­чатку дивлячись на себе в дзеркало, а тоді вже на грабіжника. — Знову набралися до чортиків...

Ви ховаєте рушницю і кажете:

—    Ану, жінко, перевір у нього кишені...

—    Ще чого не вистачало?! Я по твоїх ніколи не лажу...

—    А може, в нього там пістолет чи ніж індійський. Я йо­го затримав...

—     Кого? Оцього? — перевертає жінка грабіжника до себе.

Ви заплющуєте очі. А що як зараз ухопить її за комір і, затулившись нею (а вона може затулити навіть двох), візьме й вискочить на вулицю. Тоді шукай вітра в полі.

—    Так це ж Семен Петрович,— пізнає дружина. — Із су­сіднього парадного.

—    Помилився парадним,— ледве каже Семен Петрович. — Вибачте. А чоловік ваш...

—    Нічого, нічого. З ким не буває,— мовить дружина. — Тепер же будують... коробки... як близнята... Хоча б зафар­бували в інші кольори. А взагалі, то треба менше пити...

—    Пробачте, будь ласка. Мало того, що помилився па­радним, а ще й ключ до ваших дверей підійшов. Ви нічого поганого не подумайте...

—     Гаразд, гаразд,— проводжає його до дверей дружина. — А може, до вечора пересиділи б у нас? Просушили­ся б...

—    Спасибі. Я уже дома...

—    Це він від сліз,— кажете ви, коли за ним зачиняють­ся двері.